«Повільні новини» — нова якість журналістики чи цифрова утопія?

Фото: howtodoright.com

«Значення актуальності змінилося, якщо не знецінилося. Звісно, це не погано саме по собі — це відбиває нашу можливість висвітлювати більше новин, дедалі швидше. Але це не значить, що ми висвітлюємо їх глибше чи аналітичніше. Ми генеруємо багато енергії. Але чи перетворюється вона на світло?» — із такими словами в жовтні минулого року директорка BBC Хелен Боаден, яка обіймала цю посаду 34 роки, пішла у відставку.

The Independent опублікувала частину її промови, в якій редакторка розкритикувала тенденції сучасної журналістики та наголосила, що в світі цілодобового новинного циклу зростає значення «повільних» мовників (таких як радіо), здатних протистояти поверховій журналістиці, зацикленій на швидкості. Тепер, за її словами, жирна плашка Breaking news на екрані може означати подію будь-якого рівня неординарності: від авіакатастрофи в США до останніх нагород на Олімпійських іграх чи невеликого урагану, який зніс кілька дорожніх знаків. «Сьогодні, в світі Швидкого, я прагну відкрито наголошувати на перевагах та чеснотах Повільного, — наголосила Боаден. — Повільна журналістика — захоплива і динамічна, але вона також уособлює неупередженість, точність, компетентність і достовірність — речі, які потребують часу та ресурсів».

Редакторка BBC — не перша, хто закликає журналістів переосмислити критерій швидкості. Так, у грудні 2009-го дописувач Forbes Тревор Баттерворс у колонці Time For A Slow-Word Movement («Час для руху за повільне слово»), посилаючись на дослідження, зазначав, що покоління тих, хто виріс, використовуючи Google, насправді не вміє користуватися цією пошуковою системою ефективно, а багатозадачність, яка стала основною навичкою сучасності, лише знижує продуктивність. Такі думки часто можна почути й досі, проте саме наприкінці першої декади XXI століття критики нових медіа сформулювали ідею повільності.

Паралелі між «повільними медіа» й «повільною їжею»

У січні 2010 року Бенедикт Келер, Йорг Блумтрітт і Сабріа Давід, троє дослідників із Інституту повільних медіа, що в німецькому Бонні, опублікували «Маніфест повільних медіа». Він складався з 14 принципів, серед яких — бездоганна якість, монозадачність та відмова від реклами. Його автори критикували комерціалізацію даних користувачів у медіа та наголошували на повазі до них — зокрема, в «Маніфесті» йдеться про пріоритет зручного інтерфейсу та хорошого дизайну. «Повільні медіа», за задумом авторів, мають співпрацювати з аудиторією й формувати новий тип користувачів — просьюмерів, тобто тих, хто сам визначає, що споживати і виробляти. І найголовніше: довіра до «повільних медіа» потребує якості, а якість — часу. «За “повільними медіа” стоять реальні люди. Й ви можете це відчути», — йдеться в «Маніфесті».

За кілька місяців «Маніфест» переклали та опублікували в понад 30 країнах світу, зокрема, в Україні та Росії. Як зауважують дослідники, цей текст був відповіддю на (вже, здається, вічну) дискусію про смерть друкованих ЗМІ та перемогу онлайн-медіа, яка на початку 2010-х років була особливо актуальною в Німеччині. Але «повільні медіа» мали не просто запропонувати компроміс між ностальгією за довгими текстами на папері й вимогою нових технологій стискати думки до 140 знаків. Це була спроба сформулювати утопічне бачення медіа з позиції критичного мислення й відповідального споживання (зокрема й інформації) на противагу захопленню соціальними мережами та прославлянням конвергентності.

«Маніфест повільних медіа» частково перегукується з «рухом за повільність», який виник на початку 1990-х і стосувався насамперед їжі. «Як і “повільна їжа”, “повільні медіа” фокусуються не на споживанні, а на вдумливому підборі інгредієнтів та концентрації на їх приготуванні», — йдеться в «Маніфесті». Наприкінці 1980-х італійський активіст і журналіст Карло Петріні очолив протести проти Макдональдсу — як корпорації й символу «швидкого» образу життя. Зрештою вони перетворилися на нову філософію повільності, яка прагнула переосмислити не лише практики харчування (Петріні, до речі, написав цілу низку книжок, присвячену «слоу-фуду»), а й споживання в ширшому сенсі.

Життя без сповіщень — як нова розкіш

Сьогодні наївно уявляти, що великі медіа переглянуть звичний темп роботи чи відмовляться використовувати нові медіа для поширення інформації. Всі знають, що заходять на сайт чи коментують переважно з соцмереж — що доводить, наприклад, інструмент Instant Articles на Facebook, де до кінця 2017 року планують запровадити підписку для перегляду окремих матеріалів. Усі знають, що через соцмережі наша середня тривалість концентрації уваги зменшилася з 12 до 8 секунд порівняно з 2000 роком. І всі також знають, як нові медіа впливають на роботу мозку (а фахівці з нейромаркетингу щосили цим користуються): лайки, репости і сповіщення активізують нашу систему заохочення, запрошуючи нас знову й знову переживати очікування винагороди і стрес, який є побічним ефектом цього механізму.

Просто вийти з мережі вже не вийде — наприклад, віднедавна кількість сповіщень на головній сторінці Facebook можна бачити, навіть не заходячи у власний акаунт. 2012 року Apple гордо презентував функцію «Не турбувати» на новому iPhone. Сьогодні вона є практично в кожному смартфоні. Так само існує безліч додатків, які блокують доступ до окремих сайтів, інших додатків чи просто спонукають не брати девайс до рук. Однак потреба «вимикатися» постає дедалі гостріше, а в культурі час, проведений без інтернету й новин, репрезентується як нова розкіш. Ми споживаємо дедалі більше інформації — й набагато швидше, ніж раніше. Тож за останні кілька років ідея повільності виникає час від часу як поміркована відповідь на інформаційне перенасичення.

Напевно, поки що найрадикальнішим втіленням цієї ідеї (хоча й далеко не повністю відповідним її концептуальним критеріям) стало «повільне телебачення». Назва виникла, коли 2009 року норвезька телекомпанія NRK випустила семигодинне відео подорожі на поїзді. Втім, щось подібне почало з’являтися ще в 1960-х. Так, американський канал WPIX майже двадцять років поспіль транслював на Різдво запис палаючого вогнища. 2015 року канал BBC4 запустив передачі, за форматом схожі на норвезькі. Серед сюжетів — двогодинна поїздка санями Лапландією під ненав’язливе рипіння снігу та дзеленчання дзвіночків, подорож на човні та мандрівка автобусом.

Чи існує «день без новин»

Що стосується текстів, то за останні кілька років ідея поєднання мультимедійності, хорошого дизайну та повільності успішно втілилась у лонгрідах — і безлічі сервісів для їх створення. Виявилося, що вони можуть залучати таку саму аудиторію, як і новини. Середній час перегляду таких матеріалів значно більший за середню тривалість перегляду новин. Проте різниця між цими показниками та обсягами текстів усе одно набагато більша, — а отже й час читання збільшився ненабагато. «Пояснювальна журналістика» (в Україні це, наприклад, програма «Деталі» на «Радіо Свобода») — це також своєрідна відповідь на шалений темп інформаційного простору, де немає часу розібратися, що до чого.

Утім, концепція «довгого тексту», що з’явилась як новаторська й альтернативна, потроху підлаштовується під рамки мейнстриму (в яких досі ніхто не витрачає на тексти в інтернеті більше п’яти хвилин) — лонгрідами називають дедалі коротші й простіші матеріали (часом навіть колонки та інтерв’ю), а «експлейнери» тяжіють не до роз’яснення, а до спрощення певної теми. А соцмережі, зокрема Instagram та Facebook Messenger, переосмислюють саме поняття історії як оповіді: stories тепер — це найчастіше кількасекундний зациклений ролик.

Але чи може ідея повільності мати бодай щось спільне з новинною журналістикою? Риторичні питання, які Хелен Боаден порушила в своїй промові, розкритикував колумніст The Guardian Пітер Престон, закинувши BBC й без того недостатню оперативність. «Цифровий світ має рухатися швидко, швидко, швидко. Швидкість — це природна, неминуча суть цього звіра», — пише він. Та вже в січні 2017-го BBC заявила, що збирається більше фокусуватися на «повільних новинах» — аналітиці й журналістиці даних, щоб боротися з фейками. Вони також оголосили про створення сервісу Reality Check — фактчекінг також став «повільним» інструментом для критичного осмислення інформації: від новин до політичних кампаній.

В англійській мові ідіома slow news day означає день, коли нічого особливого не відбулося. 18 квітня 1930 року BBC вийшло в ефір, щоби повідомити, що новин немає. Нині, звісно, така ситуація не просто комічна, але й неможлива — бо медіа часто мусять продукувати новини самі. Повільність та розкіш незнання індустріальної епохи більше нам недоступні. Проте якість, очевидно, більше не зумовлюють кількість і швидкість. Можливо, саме тріумф постправди й зумовить появу нової повільності — як не лише концептуального чи медійного, але й, зрештою, політичного явища.



Please enable JavaScript to view the comments powered by Disqus.
comments powered by
Дякуємо: osvita.mediasapiens.ua

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*

© Авторське право 2017 Divannaya Sotnya Group | Розробка сайту Divannaya Sotnya Group