«Москалі, які попадались УПА, плакали, наче малі діти»

І таким чоловік залишається попри те, що його життєвий шлях легким аж ніяк не назвеш. Він був одним із небагатьох, хто залишився живим у Бродівському котлі. Бив ворогів у спецпідрозділі УПА та служив у Службі безпеки ОУН. Пережив катівню НКВД. А потім розстріл… Він помер для своїх рідних на довгі 12 років. Відсидів у Норильськом концтаборі, де пережив ще одне жахіття: повстання політичних в’язнів.

Проте ніколи, навіть якби й зміг, не обрав би для себе іншу життєву дорогу. Легшу… Ну просто не могла вона бути інакшою. Адже воював за Україну ще у лавах Української Галицької Армії його батько. Та й син Олеся Гуменюка, Андрій, нічим не відрізняється від своїх героїчних предків: він бився на Майдані й одразу по тому пішов воювати на Схід добровольцем.

Так що, каже Олесь Гуменюк, захищати Україну від ворогів – це їхнє, родинне. Обов’язок.

«Ми відгукнулися на клич УПА»

У 43 році Олесь Гуменюк, як і тисячі юнаків, записався у дивізію Галичина. На це, каже він, було кілька причин. Про військову кар’єру він мріяв ще з дитинства. Прикладом був його батько, який у 17 років утік з дому і приєднався до Української Галицької Армії. Але головна причина була в іншому: він відгукнувся на клич УПА.

«Провідники УПА ставили завдання: ми мали навчитися воювати, – розповідає Олесь Гуменюк. – І не тільки стріляти з пістоля, а й вивчити стратегію і тактику боротьби, щоб боронити Україну. І на цей заклик багато хлопців відгукнулось. Тому чи не у всіх сотнях «Галичини» були по декілька хлопців, які, власне, пішли через такі ж мотиви. І це дало добрий результат. Німці дали нам чудову науку. Усі ті хлопці, що пройшли Галичину, вийшли з Бродівського котла, а потім пішли в УПА, були, наче цемент, як залізобетонний щит».

Олесеві Гуменюку пощастило залишитись живим у бійні під Бродами. Він вийшов з оточення і повернувся на Франківщину, у своє рідне село. Там разом із батьком сформували та вишколили сотню УПА. Головно у ній були хлопці з навколишніх сіл.

«Москалі, як попадалися, плакали, наче діти»

Згодом Олесь Гуменюк потрапив у спецбоївку УПА. Вона складалась десь із 40 хлопців, які виконували спеціальні бойові завдання.

«Знаєте що означала спецбоївка УПА? Команда – півгодини на збори і марш-кидок іноді на півсотні кілометрів. Причому йшли у таке місце, назву якого знав тільки командир, – розповідає Олесь Гуменюк. – Знаєте, але тоді я зовсім не боявся. Відчував себе таким вільним. Ніби був безсмертним…».

Все, що робили хлопці, було дуже небезпечним. Вони повністю контролювали відведену територію. Ходили у розвідку. Передавали розвідувальну інформацію. Організовували засідки на москалів.

«Особливо запам’ятався мені одна засідка, – згадує Олесь Гуменюк. – Пам’ятаю кожну хвилину цього бою. Почалось усе зі звістки, що три десятки москалів заїхали у село та вщент пограбували мешканців. Ми отримали завдання зустріти їх дорогою зі села. Нас було майже удвоє менше: 18 хлопців. Але ми вибрали чудову позицію: з одного боку – гора, з іншого – яр. Залягли на розі дороги у рові. Встановили кулемет. Сигналом до нападу мала бути кулеметна черга. Дивлюсь, а у нашого кулеметника зуб на зуб не попадає. Питаю: «А ти уже був у засідках? Вона у тебе яка?». «Та ні, – каже, – не був». Словом, забрав я у нього той кулемет та попросив хлопчину подавати мені диски. Лежимо, чекаємо…  Підпустив москалів на 50 метрів. Уже й стріляти можна. Я стріляти – кулемет відмовив. Я міняю диск – не стріляє знову. Москалі уже нас минають. Що робити, думаю. Хапаю гранату, «розладовую», рахую до п’яти – і кидаю їм під ноги. Хлопці далі не стріляють, адже не чути кулемета. І лише після команди «вогонь» почався бій… З наших тоді ніхто не загинув. Що ж до москалів… То скажу так: селяни тоді мали роботу. Треба було ж ховати ці трупи. А загалом  – ви не уявляєте, якими вони були боягузами, коли потрапляли у наші руки. Вони просилися і плакали, наче малі діти».

Агент – сусід

Довелось Олесеві Гуменюку з побратимами охороняти ідеологічний вишкіл, який проводив Роман Шухевич. Він тривав кілька днів. І це була величезна відповідальність. Адже в одному місці зібралися десятки старшин, командирів, сотенних, курінних. Завдання спецбоївки було не впускати і не випускати нікого з цього табору.

«Впорались ми зі завданням добре, мене одразу звідти «орендувала» Служба безпеки ОУН, – згадує Гуменюк. – Я не дуже хотів туди йти. Волів бути у  спецпідрозділі. Але завдання є завдання. Зрештою, розумів важливість такої роботи. Адже на наших теренах, у якомусь зі сіл, діяв дуже законспірований агент НКВД. Викрити його не вдавалось довгий час. Але це було зробити украй необхідно, бо шкода від нього була неймовірна. Як тільки якась сотня зупиниться на наших теренах, з’являвся гарнізон НКВД буквально за дві години. Таке було неодноразово. Десь кудись наші поткнуться – за ними чотири-п’ять машин «стрибків». Тому треба було щось робити. І що – придумали есбісти..».

Усі навколишні села були дуже бідними: не було сірників, солі, нафти. Щоб це придбати, селяни несли у місто сир, масло, сметану, молоко. То ж упівці заблокували усі дороги та стежки, які вели до міста.

«Ніхто у них, звичайно, нічого не забирав, – пояснює чоловік. – За таке свавілля упівців зразу карали смертю. Але за тими селянами спостерігали, стежили, когось відправляли назад. І це дало результат. Бо який би агент розумний не був, він таки рано чи пізно робить помилку. Бодай якусь маленьку і безневинну. І це призводить до його кінця».

Так от: упівцям видалась підозрілою молода дівчинка, яка вже якось дуже нервувала під час розмови з ними, та й несла до міста на продаж якусь дурничку – лише кілька яєчок. Це хлопців здивувало. Вони її затримали і віддали СБ.

«Есбістам вона довго не пручалась й розказала, що її просила сусідка дещо передати за конкретною адресою. Взяли сусідку. І так за ланцюжком СБ вийшла на агента, – розповів пан Гуменюк. – Я, як його побачив, то онімів. Це був знайомий мого тата. Мешкав у сусідньому селі. Працював у хаті-читальні. І був активним патріотом. Його, звісно, упіймали й привели у боївку СБ. Як виявилось, він із 1936 року був завербований НКВД».

У СБ зрадників вішали… «на плечі»

В Службі Безпеки, каже Олесь Гуменюк, багато навчився. Головно конспірації. Бо її рівень в СБ був надзвичайно високим. Ніхто й ніколи у цій структурі не знав, хто чим займався. Не було звички розпитувати. Просто кожен виконував свою роботу. Не знали, хто допитував зрадників, хто їх ловив, хто карав.

«А знаєте, як есбісти зазвичай карали засуджених до страти зрадників? – запитує Олесь Гуменюк. –Розстрілювали або вішали «на плечі». От ведуть лісом засудженого: з одного боку – есбіст, з іншого – есбіст. Позаду також йде ще один. Здоровий. В руках у нього удавка. «Налоєна» удавка. У якусь мить удавка опиняється на шиї зрадника. І миттєво той есбіст, що йшов і накинув удавку, повертався і через своє плече затягував її. Хвилина-дві – і все. Це, безперечно, було жахливо. Але без цього не можна було. Було й таке, що іноді, якщо це було можливо, засудженому давали пістолет з однією кулею. Багато хто користався цією можливістю. Бувало, що ні».

«Я чекав, коли куля вдарить в мене»

Упіймали Олеся Гуменюка 21 листопада 45 року. Його, сильно побитого й покаліченого після падіння з вузької гірської стежки, «взяли» в одній з сільських хат, куди його привезли побратими підлікуватися.

«Наша група йшла на завдання, – згадує пан Олесь. – Пересувались вузькою гірською стежиною. Притримувались за кущі. Так мало статися, що я разом із тим кущем зірвався з кручі. Не знаю, скільки метрів униз я летів. Усі подумали, що вбився. Та й сам я не розумів після падіння, на якому світі я є. Але таки тоді вижив. Мене, розбитого, побратими занесли у село й залишили, щоб підлікували. Хтось із місцевих мене здав. Там мене і «взяли». Хату оточили. Зброю мою побратими сховали, і я навіть не мав чим вкоротити собі віку».

Кінець листопада: гори, мороз, сніг. Вели пішки Гуменюка майже 20 кілометрів лише у хатніх капцях. Дорогою з них залишилось саме лахміття. Руки скручені, ніг він не відчував, лише бачив, що вони усі були здерті до крові.

«Привели мене у Яремче, кинули у КПЗ, – розповідає чоловік. – Скільки днів катували – не пам’ятаю. Били мене дуже. Шомполом по зранених ногах. Живого місця на тілі не було. Усе допитувались про роботу СБ і вимагали «здати» провідників СБ. Говорили, що їм не важливо – живими чи мертвими вони будуть. Обіцяли навіть відпустити. Я відмовлявся й казав, що не можу цього зробити навіть під страхом розстрілу».

За якийсь час кинули упівця у машину. І повезли. Куди – не бачив. Опинився у лісі. Поставили. Зав’язали очі… Розстріл. Кулеметна черга. «Я чекав, коли куля вдарить в мене, – згадує він. – Пам’ятаю це відчуття до тепер. Чому помилували – не знаю досі».

Мертвий на 15 років

Про розстріл Олеся розповіли його рідним. Так для усіх чоловік став мертвим на довгі роки. І коли він таки повернувся у село – ніхто не упізнав. Навіть рідні люди. Насправді ж Гуменюка засудили на 15 років каторги у Норильському таборі. Життя у таборі Олесь Гуменюк описує коротко: дикий голод і найважчі роботи. А ще – вічна мерзлота.

«Ми будували збагачувальну фабрику. Копати землю було просто неможливо. Ломи відскакували від землі. Ми нагрівали їх до червоного відтінку, бігли з тим ломом на місце й били десятикілограмовим молотом по ньому. Два-три удари і лом уже холодний. І так ми рили ту землю. Люди були виснажені. Гинули, вмирали. У лазареті завжди було кілька сотень майже мертвих людей. Але я пережив усе це. Як пережив у концтаборі й повстання політв’язнів. Проте ніколи, навіть якби й зміг, не обрав би для себе іншу життєву дорогу. Легшу… Адже захищати Україну від ворогів – це святий обов’язок».

Адріана Гринишин

 

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*

© Авторське право 2017 Divannaya Sotnya Group | Розробка сайту Divannaya Sotnya Group